МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
(наша спільна робота з ученицею 8-А класу Бугайчук Даринкою)
Всесильний Отче!
Нас благослови.
Не дай померти,
Неньку збережи, -
схиляюсь
у молитві до землі.
Крука здолати
нам допоможи.
Зміцни наш дух
і твердість волі дай
очистити Вкраїну
нашу. Хай
всі вороги
забудуть шлях сюди,
не дай народу
всохнути з біди.
Благослови на мир
і на тепло,
нехай любов розквітне
і добро.
В Небеснім Царстві
нас усіх прощай
і за прощення
нам усім воздай.
Навчи у мирі
ворога любить
за гибель сина
сили дай простить,
за кулю,
що поранила солдата,
за ніж у спину,
і за обстріл "Градом"...
Дай мудрості
відкрито в світ іти.
Прости наш край,
любов"ю освяти.
На все, Господь наш,
воля є Твоя.
Хай буде мир,
нехай добро сія!
24 квітня 2017 року
24 квітня 2017 року
Галявина Мудрості
Я знаю її у своєму житті стільки, скільки пам′ятаю себе. Чомусь здається, що вона вічна… Вона навчала мене, мою матір, матір моєї матері, моїх братів та сестер, мого батька, усіх інших вовків, враховуючи й ватажка нашої зграї... Вона – найстаріша і наймудріша серед нас. Їі звуть Вазіята. Вона шляхетна, ніби виточена з білого мармуру, і мудра, як крук. Як той старий крук, котрий жив у полоні людей, а потім здобув свободу... Наша зграя велика, і щороку навесні народжуються вовченята. І всіх навчає Вазіята. Біла Вовчиця… Вовченята – непосидюча дрібнота – ніяк не хочуть запам′ятати, що в них ще буде час награтися й набігатися за все життя, а перший рік треба вчитися міцно триматись на ногах… Маленькі бешкетники, замість того, щоб слухати і брати приклад зі своєї виховательки, починають жартівливу боротьбу між собою, або просто втікають від вчительки… І серед цих пустунів – мій брат, з яким у мене два роки різниці…
Що далі, то все важче старій вовчиці справлятися з неслухами, ватажком серед яких є саме мій брат… Наша мати заклопотана полюванням і патрулюванням, і тому я вирішила всерйоз зайнятись вихованням бешкетника…
…Я прийшла на Галявину Мудрості, де звичайно Вазіята збирала вовченят, щоб посіяти в них зернятко свого надбання і життєвого досвіду. Біла Вовчиця самотньо сиділа біля джерела і сумно дивилася у воду. Почувши мої кроки, вона нашорошила вуха і підвелася. Привітавшись із нею, я одразу спитала, де вовченята. - - Твій брат Атахо знов посеред уроку побіг на річку, решта втекли разом з ним… - відповіла Вазіята, - я зовсім не скаржусь на них, ні…Просто вони ж самі собі роблять гірше…Літо, навчальна пора скоро плине, потім вже буде пізно, коли нашими слідами підуть люди…
Я зрозуміла усе одразу і вирушила на пошуки брата. Як і сказала вчителька, вони купалися на річці… - Атахо! – покликала я, ледь стримуючи обурення – Йди-но сюди!
Мій брат невдоволено озирнувся, але все ж таки виліз із води і підійшов до мене. Різким ударом пазурястої лапи штовхнула його на землю, і з гарчанням схопила за загривок й добряче труснула декілька разів. Не стерпівши моїх стусанів, Атахо завищав і впав на траву догори ногами:
- Ельхано, сестронько, за що?! - Негіднику! – мої щелепи клацнули у сантиметрі від братового хвоста – Навіщо ви втекли від вчительки ?
Атахо форкнув і заскиглив: - Ну, втекли, ну то й що? ...Хіба від цього гірше буде? І взагалі, навіщо мені оте навчання? Є речі й цікавіші!
Я порахувала до десяти, вгамовуючи гнів:
- Сядь, братику. Сядь і послухай мене хоч пару хвилин. Я розповім, навіщо тобі оте навчання.
…Перше літо мого життя видалося дуже спекотним і засушливим. Вазіята вчила мене і моїх подруг знаходити воду й полювати на дрібних гризунів у полях… Ліс пожовтів від сонця, трава висохла й кожен крок було чути на велику відстань… Наша зграя занепала духом, ослабла… І почала полювати на людську худобу. У відповідь люди стали нищити нас. Вазіята вчила нас уникати пасток, заплутувати сліди, втікаючи від собак… В один із спекотних днів сталося так, що я ледве не загинула, якби не мудра наставниця…
Я бігла степом, ховаючись од сонця у пожовклій траві, шукаючи їжі. Майже одразу я натрапила на цілу тушу кози, ще свіжу… Знехтувавши настановою Білої Вовчиці ніколи не їсти того, що було вбито не мною й не на моїх очах я з′їла зовсім трішки… Не встигла відбігти від кози, як відчула спочатку поколювання, а потім дикий біль у шлунку… Мабуть, я лягла б на землю і померла, але саме у потрібний момент біля мене заворушилася трава і з′явилась Вазіята. «Іди до кози та їж якомога більше,» - суворо наказала вона. Я послухалась її і стала їсти… Потім вихователька погнала мене до джерела, кусаючи мене за задні ноги і тим змушуючи бігти, бо рух - це життя, й змусила пити…
Відтоді я зробила висновок: того, що каже вчитель, треба дотримуватися беззаперечно у будь-якій ситуаціі…
Я зітхнула і зазирнула у вічі брата. Атахо пильно подивився на мене, піднявся на лапи і повільно пішов у бік Галявини Мудрості…
…Тепер я розумію, чому Біла Вовчиця здається вічною… Вона вчила, вчить і буде вчити вовченят нашої зграї життю і суворому закону лісу: « Немає на світі звіра лютішого від людини». І головне - прислухатись серцем до того, що намагається донести до тебе вчитель, і запам′ятати це назавжди. Тільки тоді виживеш…
Гундер Ольга 10-Б
